Кінець ери експорту російського газу в Європу через Україну: маловідомі факти - Михайло Гончар.

Отже, сталося! Київ витримав натиск кремлівських "троянських конів" у ЄС, не піддався корупційним пропозиціям "азербайджанського" чи якогось іншого газу, і врешті-решт змусив Москву припинити експорт газу в Європу транзитом через Україну. Таким чином, агресор втратить приблизно 6-6,5 млрд. доларів США річного доходу від газового експорту, який є одним з каналів фінансування війни.

Враховуючи історичний масштаб події – завершення більш ніж півстолітньої ери експорту російського газу в Європу через Україну, слід згадати деякі маловідомі факти.

Перш ніж Радянський Союз став експортером газу на лінії Схід – Захід, всередині СРСР газ у 50-70-х роках рухався із заходу на схід. І це був український газ, видобутий як на заході країни – Дашавське родовище, так і на сході – Шебелинка. Газопроводами Дашава – Київ – Брянськ – Москва та Дашава – Мінськ – Вільнюс – Рига природний газ західноукраїнських родовищ постачався в Росію та інші республіки СРСР (див. карту-схему газопроводу Дашава – Київ – Москва з грифами "Секретно" та "Розсекречено").

Сучасний маршрут руху потоків природного газу Схід – Захід з родовищ-гігантів Центральної Азії, Уралу та Західного Сибіру в Європу формувався протягом 60-80-х років ХХ століття в період холодної війни. Спочатку експортні газові поставки були спрямовані лише окремим країнам-сателітам СРСР у Східній Європі – членам Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) та Організації Варшавського договору (ОВД) – Польщі та Чехословаччині, а згодом і нейтральним Австрії та Фінляндії.

Загострення радянсько-китайських відносин аж до збройного конфлікту в березні 1969 року навколо острова Даманський на Амурі поставило СРСР, згідно з тодішнім баченням Кремля, перед загрозою війни на два фронти – з США та НАТО на заході і з Китаєм на сході. Це стимулювало радянське керівництво перейти до політики розрядки у відносинах із Заходом, тим більше що Карибська ракетна криза 1962 року завершилася не на користь СРСР. Старт у листопаді 1969 року в Гельсінкі переговорів між СРСР і США щодо обмеження стратегічних наступальних озброєнь пришвидшив підписання відомого 20-річного контракту "газ – труби" між урядами Радянського Союзу та Західної Німеччини. З його підписанням стали реалізовуватись масштабні проекти будівництва трансконтинентальних газотранспортних систем, за якими природний газ мав потрапити в Західну Європу – в ФРН, Італію, Францію.

Залишається маловідомим той факт, що перші експортні поставки природного газу з СРСР забезпечувалися саме з родовищ, розташованих у західній частині України. Експорт газу в західному напрямку, що почався з Польщі у 1956 році, був розширений експортом через новий газопровід з символічною назвою "Братство" (Долина – Ужгород – Державний кордон). Він став постачати блакитне паливо Чехословацькій Республіці. Запуск "Братства" відбувся в 1967 році, а протягом наступного року трубопровід з території Словаччини був продовжений за межі Східного блоку, і газ став надходити в нейтральну Австрію.

Також маловідомий той факт, що проектні роботи з основних радянських газотранспортних систем виконувались в Україні, в Києві. Після визволення України від нацистської окупації 29 вересня 1944 року в Києві було створено "Укрдіпрогазпалпром" – українське відділення московського Державного інституту з проектування підприємств промислового рідкого пального та газу "Діпрогазпалпром". Після ряду трансформацій ця українська проектна організація стала Всесоюзним науково-дослідним і проектним інститутом з транспорту природного газу "ВНДІтрансгаз" Міністерства газової промисловості СРСР. Саме цей інститут розробив проектну документацію перших магістральних газопроводів як всередині СРСР, так і експортних, серед яких Дашава – Київ – Брянськ – Москва, "Союз" (Оренбург – Західний кордон СРСР); "Прогрес" (Ямбург – Західний кордон СРСР); Середня Азія – Центр; СРСР – Народна Республіка Болгарія; Уренгой-Помари-Ужгород; Торжок – Долина, а також багато інших на території Росії.

Цілком доцільно нагадати, що ці масштабні інфраструктурні проекти реалізовувалися з метою збільшення валютних надходжень у СРСР, який потребував їх для досягнення військового паритету з США та НАТО. Цього можна було досягти, експортувавши енергоносії в країни-члени НАТО та Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Однак не лише валютними потребами керувалося радянське керівництво. Метою масштабного нарощування експорту нафти і газу була залежність Західної Європи від СРСР, відрив її від США, а нейтральні Австрія і Фінляндія мали стати більш прихильними до Москви.

Іван Дияк, член-кореспондент Академії гірничих наук України, який обіймав керівні посади в українській державній компанії "Укргазпром" у 1972-1998 роках і брав безпосередню участь у проектах будівництва радянських газопроводів, особливо підкреслює період початку 80-х років. За його спогадами, тоді радянським керівництвом була остаточно сформульована стратегічна мета створення трансконтинентальних газотранспортних систем. Схід – Захід: "ЦК КПРС ставить завдання щодо будівництва газопроводів, які дозволять постачати в Західну Європу до 70% необхідного газу – так вдасться досягти того, що європейські країни будуть повністю залежні від радянських енергоресурсів… СРСР зможе економічно та політично впливати на Західну Європу. Крім того, це дозволить звести вплив США на європейські країни до мінімуму, що сприятиме перетворенню СРСР на світову наддержаву".

На радянські наміри у залежності провідної економіки Європи від постачання газу зі Сходу вказують і російські експерти, акцентуючи увагу на фрагменті записки МЗС СРСР "Про політичну лінію та деякі практичні кроки СРСР у зв'язку з утворенням у ФРН уряду Віллі Брандта", представленої для ЦК КПРС 1 грудня 1969 року: "Важливе значення може мати досягнення домовленості про поставки в ФРН радянського природ