Товариш Бойко – це Дід Мороз, йому треба подякувати. Він приніс великий подарунок – Олексій Копитко.

Тиждень до нового року, чотири тижні до початку формалізації дискусій, які проходять не(пів)офіційно. Для підсумків року ще зарано. Поки що слід налаштувати фокус. Адже рівень білого шуму зашкалює. Для цього є кілька наочних навчальних посібників.

Перше: Сирія. "Дамаск за 3 дні". Наслідок внутрішнього обвалу. Саме той сценарій, який сниться для України в Москві (і не тільки, адже це багато що спростило б). Країна розірвана і повністю підпорядкована волі зовнішніх акторів. Так, мільярд відмінностей. Але. Глупо ігнорувати те, що збігається.

Друге: Грузія. Наочний розрив між владою та суспільством. Наочна трансформація за 16 років після війни. Все було на виду, реаліті-шоу.

Третє: Молдова. Не секрет, що вже більше двох років існує технічна можливість ліквідувати російський гнійник "ПМР". Біда в тому, а що далі?

Влади Молдови, орієнтовані на Європу, практично відкрито заявляють: реінтеграція Придністров'я автоматично призведе до перемоги підконтрольних РФ сил на будь-яких мінімально демократичних виборах. Ліквідуємо ПМР – втрачаємо Молдову – отримуємо на порядок більш масштабну головну біль. І не тільки ми.

На цьому фоні збуджена громадськість раптово виявила Героя України товариша Бойка. І все як завжди.

Товариш Бойко – це Дід Мороз, йому треба подякувати. Він приніс великий подарунок.

Подарунок у тому, що товариш Бойко спровокував зіткнення реального світу і світу, в якому правлять швондери та погонщики шакальних експресів, які стали владарями умів для фейсбучних мас.

В липні я написав пост про наслідки рішень з перейменуваннями. Вже є сигнал у Харківській області. Є зворотні перейменування в Дніпрі. По Одесі і так всі знають. Вся ця метушня – створення бази під політичний реванш руками тих, хто в кращому випадку практикує серійні удари головою в штангу. А в гіршому – спеціально шкодить. Коли невдоволення буде щодо одного, а кристалізація – навколо наочного.

За останні місяці я переобговорив майже з трьома сотнями бібліотек, з десятками – розгорнуто. Лояльні громадяни, всі хочуть українські книги (дика потреба), скаржаться на однакові проблеми.

Але до одних св. Миколай приходив два з половиною тижні тому, а від інших тільки пару днів як пішов. У одних корейська орда за забором. А у інших — злі рольники і некрасиві спекуляції навколо теми ексгумацій.

Фронт буде стояти, поки не розсиплеться тил.

На фронті ворог платить непомірну ціну. А в тилу почувається вільно. Тому що багато невизначених: важливіше зберегти велику країну та великий народ чи пестити наркотичну залежність від відчуття власної правоти та уявного морального перевершення на 15 секунд?

Кремль до кінця зими зможе тиснути на фронті в нинішньому режимі, намагаючись взяти максимум і спровокувати обвал. А коли не вдасться, у нього буде залізобетонний мотив влаштувати коротку перерву, щоб ми самі себе загризли.

Особливо, якщо таки під якимось соусом (тиском зовнішніх сил) на осінь спробують організувати якісь вибори (наприклад – місцеві). А адже Москва ще навіть не почала по-справжньому розкачувати через вкидання про нібито ідеї на "переговорах".

Уявіть, наприклад, таку подачу. Якесь туловище з Москви заявить: ми припинимо обстрілювати Харків/Одесу/Нікополь/Кривий Ріг…, якщо там введуть другу регіональну мову. А адже заявлять ще й не таке. І на заході відзеркалять. І провідні українські ЗМІ це все затягнуть всередину. Товариш Бойко вам підказує, що буде далі.

Якщо вилучити російські/російськомовні книги, але не організувати роботу з оновлення фонду – це гірше. При тому, що вартість наповнення книгами – мікроскопічна за нинішніми мірками. І такого — несть числа.

На землі величезний дефіцит конструктивної всеукраїнської позитивної порядку денного на фоні якогось безумства конференцій з презентаціями в Києві.

Розрив реальності одразу на кількох рівнях, в результаті чого армія та оборона загалом можуть опинитися поза фокусом більшості.