п’ятниця07 лютого 2025
good-news.com.ua

Волонтер з Кривого Рогу розповів про ДРГ у полях, танки на городах та прив’язаних до стовпів (ФОТО)

Як криворізькі волонтери допомагають нашим Захисникам і потрапляють під обстріли.
Волонтер из Кривого Рога поделился историями о ДРГ в полях, танках в огородах и привязанных к столбам (ФОТО).

Волонтер з Кривого Рогу Віктор Зінченко, який разом з командою з ОО "Теровське Єдність", активно допомагає Силам оборони, розповів "Відомо" про будні волонтерів та з якими проблемами вони стикаються у своїй діяльності.

– Як за три роки змінилося волонтерство? Чи не втрачено довіру людей, як ви це відчуваєте?

- На жаль, частково довіра людей була втрачена. Це пов'язано з тим, що в ЗМІ було багато випадків, коли недобросовісні волонтери потрапляли в скандали. Тому люди стали більш обережно ставитися до волонтерів загалом. Проте є ті, хто працює прозоро і продовжує викликати довіру. Наприклад, у нашій команді ми намагаємося працювати максимально відкрито — з моменту отримання коштів до детальних звітів з фото. Люди бачать, як використовуються їхні донати, і це допомагає зберігати довіру.

Щодо змін за три роки: запити значно зросли, а волонтерити стало важче. У нашій команді є люди, які присвятили волонтерству своє життя, але зараз вони в розшуку військових комісаріатів. Ми розуміємо, що якщо волонтерів мобілізують, хто буде організовувати доставку пікапів, Старлінків чи засобів РЕБ? Також зросла втома в суспільстві. Люди менше довіряють зборам, багато втратили ресурси або фінансову можливість допомагати. В перші дні війни, наприклад, збори на бронежилети проходили дуже швидко, але тепер вони тривають значно довше. Один тільки відеозвернення від військових вже недостатньо, щоб мотивувати людей донатити.

– Як змінювалися за цей час потреби наших воїнів? Чи було складно адаптуватися до цих змін?

– Потреби військових за три роки суттєво змінилися. Спочатку їм не вистачало найнеобхіднішого: форми, взуття, їжі. Пам'ятаю, як на початку війни хлопці стояли в спортивних костюмах з автоматами, бо військової амуніції просто не було. Їжа також була проблемою – часто сухпайки були прострочені або непридатні до вживання. Згодом запити почали змінюватися: потрібен був одяг, бронежилети, плити. Пізніше з'явилася потреба в технічному забезпеченні: генераторах, старлінках, ecoflow. Наразі ключові потреби – це дрони, РЕБи, пікапи, тепловізори. Адаптуватися до змін було непросто. Наприклад, тепловізори — це життєво важливий інструмент для військових, але через постійне використання їх часто втрачають під час обстрілів. З кожним етапом війни запити стають складнішими, але ми намагаємося на них відповідати.

– З якими викликами ви стикалися на початку своєї волонтерської діяльності?

- Найскладніше на початку було згуртувати команду та спрямувати зусилля в правильному напрямку. Ми займалися відновленням і зміцненням територіальної цілісності району, облаштовували бомбосховища, прибирали та відновлювали їх, будували блокпости. Одним з найцікавіших викликів стало зміцнення районної лікарні — ми наповнили близько 20 тисяч мішків із піском. Блокпости будували як для військових, так і за власною ініціативою. Це було фізично дуже виснажливо. Коли наші звільнили Херсон, блокпости, які ми будували, були прибрані державою. Зараз, в нових умовах фронту, багато запитують: "Навіщо їх тоді прибирали?"

- Чи стикаєтеся ви з опором, непорозумінням або протидією з боку державних органів чи командирів?

– Іноді, коли ми телефонуємо військовим і запитуємо, що їм потрібно, пропонуємо допомогу. Вони готові прийняти, але через деякий час перезвонюють і кажуть, що командир заборонив щось просити, тому що "все є". Це звучить дивно, адже реальні потреби очевидні. Існує бюрократія: все потрібно передавати через акти прийому-передачі, але часто командири або відповідальні особи відмовляються оформляти документи. Навіть коли хлопцям потрібен автомобіль для евакуації, ми готові передати, але через небажання брати на себе відповідальність це не відбувається. Протягом усієї війни часто чуємо фразу "У нас все є", але реальність інша: забезпечення далеко не повне, а бюрократичні перепони лише ускладнюють допомогу.

– Як ви визначаєте, кому допомагати? Працюєте за запитами чи приймаєте рішення самостійно?

- Ми не можемо допомогти всім, як би це не засмучувало. Рішення про допомогу приймаємо самостійно, але дотримуємося певної черги і логіки. Наприклад, коли їдемо через Харків у Донецьку область, намагаємося об'їхати якомога більше підрозділів на маршруті. На жаль, іноді не вдається заїхати до всіх, хто планувався. Буває, що веземо гуманітарну допомогу, а хлопців викликають на терміновий виїзд, тоді передаємо цю допомогу іншим. Вже перебуваючи на місці, в Донецькій області, шукаємо додаткові можливості допомогти тим, хто в цьому потребує. Завжди намагаємося діяти оперативно і максимально ефективно.

- Розкажіть про свій перший виїзд. Чи було страшно?

– Наш перший виїзд був на Херсонському напрямку, коли ворог вже наблизився до Кривого Рогу. Ми зрозуміли, що потрібно діяти, і великою командою вирушили до військових. Тоді ми надавали допомогу не лише гуманітарною підтримкою, але й фізичною працею: копали окопи, будували бліндажі, зміцнювали позиції. Мені було всього 22 роки, і я став наймолодшим головою організації в Україні. Нашій команді також було приблизно стільки ж років. Ми всі працювали разом, об'єднані спільною метою. Саме через цю єдність і підтримку ми назвали себе "Терновське Єдність". Страху майже не було, хоча ворог був близько, над головами літали ракети, а вибухи чулися постійно. Молодь раділа, коли ППО збивало ворожі ракети. Але я завжди стежив за безпекою і наказував швидко ховатися в траншею. Були моменти, коли колони ворога рухалися в наш бік, і ми відходили на 400 метрів назад. Наші військові бралися за кулемети, готуючись до бою, але, на щастя, ворог змінював напрямок.

- Розкажіть про один з пам'ятних виїздів.

– Виїздів було багато, але деякі особливо запам'яталися. Один з них був у Донецькій області